Invest in Lviv Region

Актуально



16.01.2017
ПАВЛО ШЕРЕМЕТА РОЗПОВІДАЄ, ЯК ПЕРЕТВОРИТИ КРАЇНУ НА МАГНІТ

Екс-міністр економрозвитку називає головні помилки влади і суспільства і пояснює, як розкочегарити економіку і зробити Україну привабливою для світу

Колишній міністр економічного розвитку та торгівлі, засновник відразу двох авторитетних українських шкіл – Школи управління Українського Католицького університету та Києво-Могилянської бізнес-школи (KMBS), економіст, лектор і член кількох реформаторських та наглядових рад Павло Шеремета підводить підсумки року, що минув, і ділиться сподіваннями на майбутнє.  

Почнемо з того, що все погано. Я не був би економістом, якби не сказав про це. Рівень зростання економіки в нас поганий, рівень інвестицій теж поганий, демографічна ситуація – погана. Але на тлі того провалу, що ми маємо зараз, наш розворот у кращу сторону буде тільки виразнішим.

Наприклад, Південна Корея у 1965 році мала ВВП на душу населення $1.070 на рік, а зараз – 25-35 тисяч. І звідусіль у них були вороги – комуністичний Китай, комуністична Північна Корея, капіталістична, але завжди агресивна Японія. А підтримка була тільки від Америки. Так ми теж її маємо! Принаймні, мали.

Разом з тим є маса інших неймовірних, позитивних факторів. Ми живі, ми здорові. І ми перебуваємо в прекрасному столітті! Так, Україна поки що не в прориві, але деякі галузі – так. Телекомунікаційні, IT. Це просто фантастика, що вони роблять! Сьогодні нам з вами достатньо одного кліка на те, що раніше зайняло б декілька днів. Це так круто, що є такі умови!

У Клінтона була дуже хороша фраза про Америку, але  я думаю, ми можемо сказати її і про себе: “Нема нічого поганого в Америці, що не може бути вилікуване тим, що є доброго в Америці”.

Що є доброго в Україні? Це велика, освічена, європейська країна, країна з великою історією. Це країна, в якій люди захищають її в окопах. Ми багато чуємо про звитяжність цих людей, ми багато чуємо про подвиги цих людей. Нехай це десятки-сотні, але ці десятки-сотні надихають інших. Ми вижили, а могли б і не вижити. Ми показали, що можемо боротися, якщо треба. Можемо і огризнутись, якщо треба. І захистити себе, якщо треба. Ця нація має плюси. Чи цих плюсів буде достатньо, щоб подолати мінуси? Це велике питання.

Я процитую тут мого друга Андерса Аслунда: “Україна є занадто освічена, щоб бути такою бідною, і Україна є занадто відкритою, щоб бути такою корумпованою”. Але це не означає, що Україна приречена бути багатою і приречена бути прозорою. Йде боротьба. Якщо ви будете такими бідними, говорить він, ви будете втрачати освіту, якщо ви будете далі такі корумповані, то будете втрачати відкритість.

Я б хотів свої зусилля зараз докласти до того, щоб Україна стала багатша, щоб вона стала прозоріша. Я хочу докластися до того, щоб щось трошки змінити на краще.

Найбільше в цьому може допомогти конкуренція. Я думаю, практично у всіх галузях України, крім політики, її не вистачає. Конкуренція лікує лінь найкраще. Коли ти бачиш, що твої конкуренти успішніші, особливо ті, котрі прийшли ззовні, то просто не можеш байдикувати і зволікати. Я думаю, це найкращі економічні ліки. Менше держави, менше політики і більше конкуренції. Скрізь, окрім оборони, бо там роль держави важлива. Ми мали ситуацію, коли олігархи почали робити армію свою, а я не думаю, що вони мали би це робити. Я думаю, має бути монополія держави на організацію оборони.

Нам треба більше малих підприємств. Тут, по цій вулиці, де ми розмовляємо з вами, в центрі міста, мало би бути з десяток кафе, а є лиш одне. Мало б бути декілька хімчисток, продуктових магазинчиків. Частка малого бізнесу в ВВП України 10-15%. Це ще за найоптимістичнішим сценарієм. А в Малайзії, де я жив, цей показник в районі 40%. В Європі – 45% - 50%.

І друге питання, звісно, після корупції – це суди. Саме через незахищеність приватної власності на наступний рік очікується зниження прямих інвестицій в Україну. Нові інвестори не хочуть заходити до нас через корупцію – раз, через нечесні суди – два, і  тільки в третю чергу – через війну. Зверніть на це увагу.

Перше і друге можна було б подолати при бажанні. При бажанні уряду, Ради, того ж президента.

І не треба відмовок. Він хотів бути президентом – він є президентом. Він хотів сконцентрувати владу – він її поступово концентрує. Все, що він хотів зробити – він зробив. Все, що він не робить – це тому, що він не хоче цього робити. Ця формула стосується не тільки його. Я в своїх командах, в своїх бізнесах постійно говорю те саме. Не треба мені пояснювати наші провали війною, поганими клієнтами, поганою економікою. Єдина причина – ми цього не хотіли. Тому що все, що ми маємо – це те, що ми хотіли.

Якщо ми живемо зараз так, як живемо, отже, ми ще недостатньо хочемо мати ВВП на душу населення $12 тис. Україна небагата країна, але в ній дуже багато грошей. Не тільки тих, що заявлені в деклараціях політиків. Є купа допомоги міжнародної, яка використовується приблизно на одну четверту, одну п’яту. Чому? А тому що, щоб їх використати, потрібно підготувати серйозний проект, подати його, захистити, впровадити, відзвітувати за результати. А за це мало хто хоче братися. Бо так, як державні гроші, міжнародні не використаєш. Одним словом, гроші є – не вистачає бажання.

Наведу приклад зі свого досвіду. Ми за 20 місяців з нуля, якщо, звісно, не рахувати бренд Українського Католицького Університету, створили одну з найкращих шкіл публічного адміністрування в Україні. В ній вже вдруге буде викладати Френсіс Фукуяма. Це вже наш позаштатний професор, по суті. Таких шкіл у Львові має бути десять, а в Києві – двадцять. А є тільки дві в Києві і одна у Львові. Хто заважає? Хто не дає? Нема грошей? В нас також не було грошей! Та там нічого не треба було вкладати. Тільки ідею. Наша програма коштує 100 тисяч гривень на рік. Мені казали, що ніхто не буде навчатися, бо це дорого. В результаті, у  нас є п’ятеро учасників АТО, за яких платить Американський Western NIS Enterprise Fund, два державних службовця, за яких платить компанія Carlsberg, і ще один учасник АТО, який має приватне фінансування від добродія. Ми розпочали цілу серію середньострокових і короткострокових програм. Нас [організаторів] у Школі було лише троє, і у нас донедавна не було офісу.

І ось інший приклад. Я нещодавно виступав у школі з поглибленим вивченням англійської мови в центрі Львова. І одинадцятикласники мене там декілька разів настирливо запитували, чому я не збудував стадіону для них, коли був міністром. Я був вражений таким підходом. Ви зробили під це фонд при школі? Ви пробували залучити донорські гроші, гроші з бізнесу? Звертались до випускників, до батьків? Пивний завод поруч – ви ходили до них? Ні. Який Квіт чи яка Лілія Гриневич заважала вам це зробити? Це просто наша лінь і гординя.

Знаю, що кажу непопулярні речі. Саме тому я нікуди і не балотуюсь. Принаймні, зараз.

Я коли звільнявся з уряду сказав, що зосереджуся на підготовці “завтрашніх” людей, які і поборють “вчорашню” систему. Я надалі переконаний, що це було оптимальне для мене рішення на той час. Я боюся його назвати ідеальним, оскільки ідеальних рішень у тій ситуації не було. Чи краще було лишитися і боротися всередині? Я вважаю, це і була боротьба. Так, на жаль, радикальними методами.

Однак я також визнаю, що протягом цих моїх шести місяців в уряді можна було діяти ефективніше, компетентніше, агресивніше. Я це вже бачу зараз по моїх наступниках. Чи цей досвід показав прогалини в моїх знаннях і в характері? Без сумніву. І це є домашнім завданням.

Я ніколи не говорив, що я ідеальний міністр. Я часто говорив, що я – бета-версія міністра. Прекрасно, що є можливість покращуватися.

Щодо моєї можливої участі в державному управлінні, в політиці, в Радах у майбутньому – то якщо ці “завтрашні” люди, з якими я спілкуюся, обговорюю, готую, навчаю скажуть мені: "Павле, ви нам потрібні”, то я подумаю. Надіюсь, вони скажуть: "Павле, ви так добре говорите, надихаєте. Продовжуйте, а ми робитимемо”. І це зараз ідеальний для мене варіант.

Щодо тих, хто зараз в політиці, то я розумію боротьбу в середині у цих бізнесменів при владі.

З однієї сторони, вони хочуть увійти в історію, а з іншої – в них бізнесові інстинкти, рефлекси. Ніхто не ідеальний. І тут мусять бути і моральні запобіжники, з якими в Україні є питання, а ще більше – організаційні, законодавчі, громадські. Це результат впливу і законів, і громадського суспільства, і журналістів. У нас таким чинником є тільки Майдан. І ще у 2014 році влада дуже його боялася. Я часто казав це своїм, на той час, колегам: "Друзі, Майдан не розійшовся, ми – наступні". Судячи по тому, як вони і тепер нервово хвилюються кожного разу, як збирається будь-яка демонстрація, то складається враження, що вони його не забули. Питання в іншому: чи ми з вами не забули? Так, раз на 10 років ми виходимо на Майдан, а інші дев’ять з половиною – ми що робимо?

Погляньте на ситуацію з деклараціями депутатів. Подивилися і “вау!”. Все? А насправді мільйон людей мали б вийти під Національне антикорупційне агентство і вимагати негайно розпочати розслідування щодо цих статків. Це як мінімум.

І на завершення. Чергова відмова у безвізовому режимі викликала нову хвилю розчарування. Ми довго планували стати членом відомого клубу, але доки заробляємо собі на пристойний клубний одяг, клуб почав розпадатися. Що робити? По-перше, є багато інших клубів. Цей – не єдиний. Наприклад, неформальний клуб розвинутих країн, або Організація економічного співробітництва та розвитку, або Велика двадцятка. Але це не ключове питання. Нам не треба думати, до кого прилинути. Такій великій і потужній нації потрібно думати про те, хто прилине до нас. Але для цього ми повинні стати магнітом. З існуючою економічною системою, корупцією, порушенням прав власності та війною нам важко когось приваблювати. Тому ми повинні виконати свою домашню роботу – розкочегарити тут у себе економічне зростання. Тоді ми станемо таким магнітом, як Каліфорнія, Баварія, Каталонія, Лондон. Зауважте, я називаю регіони і міста, а не країни. Є точка зору, що у майбутньому буде не 200 країн, а 600 міст. І це непогано для України, де зараз на прикладі того ж Теплого Міста – Івано-Франківська відчувається децентралізація і зростання активності громадянського суспільства. В хорошому сенсі слова. І це прекрасно, бо це лікує пасивність.

Будівництво країни триває. Поки ми тільки закладаємо фундамент. Це на десятиліття або й на століття. Це проект наших дітей і внуків. Тому що ми далеко відстали. Всім нам хочеться, щоб воно йшло швидше, щоб за ніч побудувати міст, як у китайців. Нас не влаштовує темп. Але це також і наша відповідальність. Кожен з нас може подумати і вирішити, що зробити для його пришвидшення ще до кінця цього року. Якщо ми всі інтенсивніше в це вкладемося, якщо ми інтенсивніше владі нагадуватимемо, що ми дивимося за нею, контролюємо її, то це допоможе.

Особливо це стосується молоді, а в цій країні вона прекрасна. І я спокійно ставлюся до того, що вона виїжджає вчитися і працювати на Захід. Я теж виїжджав і повертався. Життя в кожного одне і місія його, будемо чесними, не полягає в тому, щоб в першу чергу підняти країну. Це важлива мета і для когось вона може бути на першому місці, але в принципі це не так. Життя дане для того, щоб найкраще реалізувати себе, залишити вихованих і освічених  нащадків у різному контексті і добро в широкому сенсі слова. Частиною цього добра може бути внесок в свою країну, а може й щось інше. Якщо хтось відчуває, як Ян Кум [американський програміст та підприємець українського походження, розробник месенджера WhatsApp, виконавчий директор Facebook], що може щось зробити в Силіконовій долині, то треба туди їхати, бо в Фастові ви WhatsApp ще не зробите. Або якщо фундаментальні дослідження краще робити в Берні, бо там є адронний колайдер, а у нас його немає і найближчим часом не буде, то їдьте, вчіться, робіть! А зробити так, щоб ваш успіх був можливий тут, в Україні – це вже завдання уряду.

Що у всіх нас завжди є вибір – заякоритися на негативі чи позитиві. Я також все бачу, я маю інформацію, мені сумно від неї деколи. Але життя одне, кожен день єдиний – і змарнувати його? Через кого? Через хабарників на печерських пагорбах? Це смішно. Що тоді розповідати онукам? Що хотів зробити фантастичні речі, але зранку прочитав про хабарі, розстроївся і ніц не зробив?

А головне – не зачаровуйтесь. Ні Шереметою, ні ким. Бо це імпульс, хвороба, невроз. Зачаруватися – означає очікувати. Не треба очікувати. Краще запам’ятайте важливих вісім слів – нічого не очікуй, нікого не звинувачуй, зроби щось.

За матеріалами інтернет-видання «Новое время»



Партнери

 Львівська Обласна Державна Адміністрація  Льівська Обласна Рада Львівська Міська РадаInSpirito Львівський Кластер інформаційних технологій та бізнес-послуг  Invest in Lviv  KPMG European Business Association Ernst & Young  Symphony Solutions Львівська торгово-промислова палата A&T Consulting